Версия для печати

 Війна в Боснії почалася у 1992 році, під час розпаду Югославії, після того як лідери боснійських сербів не визнали проголошення нової держави, де більшість складали боснійці-мусульмани. У квітні того року сили генерала Ратко Младича, який зараз відбуває пожиттєве ув’язнення в Гаазі, оточили столицю Боснії і Герцеговини Сараєво і тримали її в облозі майже п’ять років.

Місто прострілювали снайпери, які розташувалися на навколишніх горах. Про облогу досі говорять, зокрема, через нові свідчення про “людське сафарі”, до якого доєднувалися шукачі пригод із інших держав, зокрема російські націоналісти.

На території Боснії і Герцеговини, де компактно проживають мусульмани боснійці, православні християни серби та католики хорвати, відбувалися етнічні чистки. У 1995 році у муніципалітеті Сребрениця сили боснійських сербів оточили базу ООН, де намагалися сховатися тисячі боснійців-мусульман, у той час як тисячі інших спробували втекти від наступу.

Це були раніше вигнані зі своїх домівок мешканці території компактного проживання сербів, яку проголосили Республікою Сербською. Серед тих, хто опинилися біля бази, був на той момент 13-річний Азір Османович, нині історик, який працює у Меморіальному центрі Сребрениці. Його батько Азіз і старший брат, 16-річний Азмір, були серед тих, хто намагалися через ліс дістатися території поза контролем Республіки Сербської. Вони втратили контакт під час втечі, Азмір загинув у лісі, де боснійські сербські сили переслідували втікачів. Його батько дістався вільної території після двох місяців переховування. Дідуся Азіра Османовича вбили у Сребрениці разом із іншими родичами-чоловіками.

В інтерв’ю МІПЛ Азір Османович згадує про геноцид у Боснії і Герцеговині та розповідає про пошук зниклих безвісти, ідентифікацію і вшанування жертв. 

Азір Османович у Меморіальному центрі Сребрениці. Фото Юлії Абібок, МІПЛ, вересень 2024

Нещодавно сербський націоналіст здійснив провокацію на території Меморіалу…

— Один чоловік прийшов сюди, щоб зробити фотографії для публікації в соціальних мережах, щоб представити себе героєм, який побував у Поточарі. Він сказав нашим колегам, що має право робити тут все, що забажає, “бо це сербська земля”. Пізніше він написав у соцмережах щось на кшталт того, що наші колеги напали на нього, хоча вони просто сказали йому, що він повинен залишити це місце.

Чи часто трапляються такі інциденти?

— Ні. З 2007 року Меморіальний центр Сребрениця-Поточарі є державною установою. У нас тут державна поліція. Тільки коли сербські націоналісти щось святкують, вони організовують автопробіги.

Населені пункти навколо Меморіалу, мабуть, змішані, сербські та боснійські?

— З одного боку у нас є три сербські будинки.

А місце, де ви зараз живете, воно переважно сербське чи боснійське?

— На всій території муніципалітету Сребрениця живе не більше чотирьох тисяч людей. До війни їх було понад 36 тисяч. Сьогодні можна сказати, що Сребрениця знелюднена. Кілька місяців у місті не було пекарні. Босніяки і серби живуть разом у Сребрениці — можливо, дві тисячі сербів і дві тисячі босніяків.

Читайте також: Сребрениця: геноцид, який не вдалося ні приховати ні повністю засудити

Меморіал у Сребрениці-Поточарі. Фото Юлії Абібок, МІПЛ, вересень 2024

Як вам було повернутися жити в цей муниципалітет після того, що сталося?

— Я покинув це місто не тому, що хотів цього. Мій батько вижив під час геноциду, ховаючись у лісі впродовж двох місяців, а у 2002 році вирішив повернутися до рідного села. Коли я навчався в Тузлі, я приїжджав сюди щовихідних. З 2002 року я брав участь у багатьох різних проєктах тут, а у 2009 році почав працювати в Меморіальному центрі Сребрениця-Поточарі.

Коли я була у музеї, ви показали мені артефакти, які ви збирали, пов’язані з кожною людиною, вбитою в цьому місці. Я хотіла би дізнатися більше про цю роботу, як вона почалася і як просувається.

— У нас з’явився новий директор, Емір Сулягич, який під час війни в Боснії був перекладачем для сил ООН. Він той, хто справді розуміє геноцид, оскільки сам його пережив. У 2019-му ми розпочали два найважливіші проєкти. Один із них — усна історія, в рамках якої ми намагаємося записати на камеру та зібрати якомога більше особистих історій.

Другий проєкт передбачає збір якомога більшої кількості збережених особистих речей жертв геноциду, оскільки, на жаль, багато з них втрачено разом із жертвами. Я керую цим проєктом. Раніше у нас не було умов для збереження архівних матеріалів. У нас була лише зруйнована будівля колишнього заводу з виробництва батарей і колишньої бази сил Організації Об’єднаних Націй. Ми відновили будівлю для архіву, а потім почали збирати особисті речі жертв геноциду та все, що пов’язано з геноцидом. Я вважаю, що за останні шість років ми зробили багато.

Знайти та зібрати речі понад восьми тисяч людей, вбитих 25 — 30 років тому, це величезний обсяг роботи.

— Кожна особиста річ має власну історію. Ми збираємо особисті речі двома способами. Ми запитуємо матерів та інших родичів, чи мають вони якісь особисті речі своїх близьких, які можуть передати Меморіальному центру для збереження. Також ми шукаємо особисті речі в лісі вздовж маршрутів, якими рухалася так звана “колона смерті”, та в криївках, де ховалися люди. Коли ми розпочали цей проєкт, першою печерою, яку я відвідав, була та, де мій батько провів понад місяць. Там я зібрав деякі речі, якими користувалися мій батько та інші люди, коли переховувалися. 

Скільки жертв вже пов’язано з певними речами?

— Коли ми збираємо особисті речі від членів родини, ми знаємо, кому вони належать. Але важко пов’язати особисті речі, які я знайшов у лісі. Ми використовуємо їх для загальних виставок, де, наприклад, показуємо, що сталося в певних місцях.

Речі, які належали жертвам геноциду у Сребрениці. Фото Юлії Абібок, МІПЛ, вересень 2024

Чи трапляються випадки, коли ви знаєте про жертву, але не залишилося членів її сім’ї?

— Кілька днів тому я отримав електронного листа від чоловіка з Хорватії. До війни він служив у югославській армії. Там він зустрів чоловіка зі Сребрениці. Чоловік із Хорватії шукав інформацію про нього. Він думав, що його товариш, ймовірно, загинув під час геноциду. Він написав мені, що знайшов його фотографію десь в інтернеті. І надіслав мені основну інформацію — ім’я та прізвище. Я перевірив і підтвердив, що цей чоловік дійсно загинув під час геноциду в Сребрениці. Його батько і два брати також загинули під час геноциду, а його матір вбили на початку війни у 1992 році.

Читайте також: Як Росія десятиліттями воює з мертвими українцями і з пам’яттю про Голодомор-геноцид?

Коли ми говоримо про геноцид у Сребрениці, ми маємо на увазі лише події, які відбулися в липні 1995 року, але тільки у Сребрениці до липня 1995 року було вбито понад дві тисячі людей. Ми маємо багато подібних прикладів. Іноді фотографія є єдиною “особистою річчю”, бо це все, що залишилося від чоловіка у членів його родини. Під час геноциду будинки, речі, фотографії було знищено та спалено.

Я також можу уявити, що деякі сім’ї втратили все своє майно під час втечі, тому їм просто немає чим поділитися.

— За п’ять років ми зібрали близько 3,7 тисяч фотографій жертв геноциду в Сребрениці. Кількість жертв становить 8372 людини, але багато родичів не мають жодних фотографій. Я працюю над проєктом під назвою “Дивлячись на Сребреницю” разом із Амстердамським університетом та Нідерландським інститутом військової історії. Ми намагаємося зібрати якомога більше фотографій з періоду облоги цього міста з 1992 по 1995 рік. Наприклад, нідерландські солдати зробили багато фотографій у 1994 та 1995 роках. Я працюю над ідентифікацією людей на фотографіях. Коли я ідентифікую когось із фотографії як жертву геноциду, я додаю цю фотографію до нашої колекції портретних фотографій жертв геноциду.

Чи є у вас особисті речі членів власної родини — вашого діда, брата, двоюрідних братів?

— У мене не було жодної фотографії мого брата, але близько трьох років тому я знайшов одну шкільну фотографію, зроблену до війни. У мене немає жодних особистих речей, які належали йому.

У новому Музеї геноциду в Сребрениці експозиції розповідають історії жертв геноциду через особисті речі. Є одна річ, яка мене повністю спустошила. Це дерев’яна табакерка, яка належала моєму двоюрідному брату Байро. Він був розумово відсталим. Я пам’ятаю цю дерев’яну табакерку. Коли ми були тут, у Поточарі, перед базою ООН 13 липня, один хлопець поруч із нами різав тютюн, і коли трохи тютюну падало на землю, Байро піднімав його і клав у цю коробку. Він зробив це кілька разів, а потім моя тітка сказала йому: “Байро, досить, це не для тебе”. Я побачив, що його коробка була повна тютюну. Він закрив її.

Цю коробку знайшли разом із його тілом у масовому похованні поблизу Зворніка. Його відокремили тут, у Поточарі, разом із його братом Камілем і п’ятьма синами Каміля. Семеро членів однієї родини були вбиті під час геноциду, жоден чоловік не вижив.

Читайте також: Керівницея Аналітичного центру балканських досліджень: "Світ досі хоче бачити в росіянах щось хороше. У чому хороше, у злі?"

Я уявляю, що вам доводилося розповідати цю історію сотні разів. Якщо ви не проти, чи могли б трохи розповісти про те, що сталося з 1993 року, коли вас вигнали з вашого села, до 1995 року, коли вас загнали на базу ООН в анклаві Сребрениця?

— Геноцид — це не раптова подія, це процес. У березні 1993 року я мусив тікати зі свого села, бо в цьому районі муніципалітету Сребрениця відбувалися етнічні чистки, тому що тут пролягає кордон між Боснією і Сербією. Життя було важким. З того часу я змінив кілька шкіл, не тому що був поганим учнем, а тому що мусив переїжджати з місця на місце. Ми жили в поганих умовах. Шестеро з нас жили в одній кімнаті, яка слугувала нам кухнею, ванною, вітальнею і спальнею. Ми втратили багато членів родини в 1992 — 1993 роках, а потім ще більше — у 1995 році.

Коли ви були на базі ООН, чи відчували себе в безпеці? Чи вірили люди, що сили ООН втрутяться у разі великого нападу сербських військ?

— Коли Сребрениця потрапила під контроль армії Республіки Сербської, люди в Сребрениці були в паніці. Вони розділилися на дві групи. Чоловіки та хлопці старші 15 років вирішили втекти у ліс. Жінки, діти та літні чоловіки вирішили прийти сюди, до Поточарі, де сьогодні розташований Меморіальний центр Сребрениця-Поточарі. Це була головна база нідерландського батальйону ООН. Ми всі хотіли потрапити на базу, але нідерландські солдати впустили туди лише п’ять — шість тисяч біженців. Більше 20 тисяч людей залишилися зовні, перед базою, я був одним із них.

Сьогодні, коли я говорю про це, я думаю, що нідерландські солдати могли вчинити краще. Можливо, у них не було достатньо місця, щоб прийняти всіх нас у приміщенні колишнього заводу, але на території бази у них було місце. Нідерландські солдати не змогли контролювати те, що сталося з групою, яка залишилася за межами бази ООН у Поточарі. Біженців залишили на милість сил боснійських сербів.

Скільки років було вашому дідусеві, коли це сталося?

— Йому було 66. Я був на контрольно-пропускному пункті разом із ним і бачив, як його відвели ліворуч. Моя бабуся намагалася його повернути. Один солдат армії Республіки Сербської почав кричати. Він сказав їй щось на кшталт: “Ви хочете піти з ним, щоб вас вбили?” Тоді я зрозумів, що всіх їх уб’ють, усіх чоловіків і хлопців, яких відвели ліворуч.

Ви знайшли останки свого дідуся?

— Так. Його знайшли в масовому похованні поблизу Зворніка, і в 2003 році поховали тут, на Меморіальному кладовищі Сребрениці, серед перших жертв, яких було поховано. Поруч із ним поховали його сина Рефіка, мого дядька, і мого брата Азміра.

Чи можете ви розповісти, як проводилися ці пошуки?

— Коли перші вцілілі від геноциду прибули на вільну територію, вони почали розповідати про те, що багато людей було вбито. З того часу деякі люди почали шукати тих, хто загинули під час геноциду. Інші сподівалися, що їхні близькі живі і повернуться до них, бо ходили чутки, що багатьох захопили і вивезли до Сербії для роботи на шахтах або чогось подібного.

Потім були розслідування і вироки, які довели, що цих людей зі Сребрениці вбили між 11 і 19 липня 1995 року.

Коли міжнародна комісія з розшуку зниклих безвісти знайшла перших жертв, процесу ідентифікації за допомогою ДНК ще не було. Їх намагалися ідентифікувати за допомогою членів родини, наприклад, за одягом, якщо він у жертви був. Близько 2001 року всі ми, хто втратили когось під час геноциду, здали зразки крові для аналізу ДНК. Це стало початком ідентифікації за новим методом, який виявився найуспішнішим.

Читайте також: Геноцид у Сребрениці: російське повторення злочинів та прецедент правосуддя

Виставка “Кроки тих, хто (не) перейшли” у Меморіальному центрі Сребрениці. Фото Юлії Абібок, МІПЛ, вересень 2024

У своїй промові в ООН ви згадали взуття з гуманітарної допомоги, яке ви називали “взуттям мертвих”, і, ймовірно, саме таке взуття носили багато людей.

— Багато з нас насправді мали однакове взуття, тільки двох різних кольорів. Воно було поганої якості, і після трьох — чотирьох дощових днів або десятикілометрової ходьби можна було сказати, що взуття фактично немає. Якщо ви подивитесь кадри з липня 1995 року, на яких ті, хто вижили з колони Маршу смерті, прибувають на вільну територію, ви побачите, що більшість із них босі, а багато хто мають взуття, яке ми називали “mrtvare”.

Скільки людей ви ще не знайшли?

— Тут, у Меморіальному центрі Сребрениця-Поточарі, ми поховали 6772 жертви. 233 жертви поховали деінде, тому що спочатку ми не знали, що у нас буде меморіал, де ми зможемо поховати всіх жертв геноциду у Сребрениці. Більше тисячі людей досі вважаються зниклими безвісти.

Щороку в день річниці, 11 липня, ми проводимо в Поточарі меморіальну церемонію для нових ідентифікованих жертв геноциду в Сребрениці. Минулого року ми поховали лише сім жертв. Дуже важко отримати нову інформацію про масові поховання, тому що з того часу минуло 30 років, а в Республіці Сербській і Сербії досі заперечують геноцид.

Я читала, як тепер уже колишній президент Республіки Сербської Мілорад Додік стверджував, що ви ховаєте порожні труни.

— Ми чули багато нісенітниць від нього і не тільки від нього. Є багато установ, які беруть участь у похованні жертв геноциду. Існує документація про кожну жертву, яка похована тут, на Меморіальному кладовищі Сребрениці.

На жаль, більшість трун за останні 16 років були напівпорожні, але не через нас, а через те, що ті, хто вчинили і заперечують геноцид, поховали жертв у місцях, де їхні останки не можна було знайти.

Чи є ідеї, як знайти зниклих безвісти?

— Найбільша проблема — знайти людей, яких вбили в лісі. Тіла залишили на поверхні. Були повені, пожежі, тварини. Більшість тих, кого вбили у місцях масових страт, я думаю, знайдено. Але були первинні та вторинні масові поховання. Була масова страта на складі в Кравіці, де вбили 1313 людей. Близько тисячі жертв було ідентифіковано та поховано, але 300 все ще вважають зниклими безвісти — можливо, десь є одне або два вторинних масових поховання.

Це тому, що вони намагалися приховати тіла, їх ексгумували і перевезли в інше місце?

— Так. Люди почали говорити про те, що тут сталося. Тож у вересні та жовтні вони викопали масові поховання за допомогою екскаваторів та іншої важкої техніки, понівечивши тіла, і перевезли їх у різні місця. У первинних масових похованнях вони залишили по 50 — 100 скелетів, щоб, коли слідчі знайдуть ці первинні масові поховання, винні могли стверджувати, що геноцид був боснійською пропагандою. Все було зроблено навмисно. Геноцид, за визначенням, є ретельно спланованим, організованим і систематично виконаним злочином.

Читайте також: Дослідник геноциду боснійців: «Довести злочини росіян буде легше, ніж злочини сербів»

Я думаю про, мабуть, найсумнішу історію, з якою я коли-небудь стикалася. Це було, коли я працювала на Південному Кавказі і зустрічалася з матерями солдатів, які зникли безвісти на початку 1990-х років. Майже через 30 років вони все ще чекали, вірячи, що їхні сини, ймовірно, живі і перебувають десь у полоні. Чи це така сама історія в Боснії?

— Поки ви чекаєте на результати пошуків зниклих безвісти, завжди є якась надія, що, можливо, ваших рідних не вбили, що вони живі, що одного дня вони повернуться додому. Ви чекаєте до того моменту, поки співробітники Інституту зниклих безвісти у Боснії і Герцеговині повідомляють вам, що вашого близького ідентифіковано. З цього моменту надії більше немає — ви усвідомлюєте, що втратили його назавжди.

Чи отримують родини жертв геноциду якусь допомогу від уряду чи гуманітарних організацій?

— Боснія і Герцеговина — складна країна. Це, власне, одне з найчастіших запитань, яке задають ті, хто відвідують Меморіал: чи мають ті, хто вижили після геноциду в Сребрениці, якісь привілеї в нашому суспільстві? Відповідь — ні. 

Ми живемо з наслідками геноциду до кінця свого життя. Мій батько страждав від посттравматичного стресового розладу, але не було жодної установи чи організації, яка б допомагала таким людям, як він, тому все лягало виключно на плечі родичів.

Отже, Меморіал і музей Сребрениці є єдиною централізованою ініціативою, спрямованою на підтримку таких сімей.

— Ми маємо справу з пам’яттю про геноцид у Сребрениці. Це не тільки про вшанування пам’яті загиблих, це про захист живих.

Читайте також: Місто, зачищене від мусульман. Різні в Сребрениці 30 років — трагедії, яку Росія не визнала геноцидом

У Меморіальному центрі Сребрениці. Фото Юлії Абібок, МІПЛ, вересень 2024

Проєкт меморіалу з усної історії дещо схожий на те, що робить Медійна ініціатива за права людини в Україні. Але також цікаво, що ви співпрацюєте з Балканською мережею репортерів-розслідувачів BIRN та Фондом Шоа. Чи могли б ви розповісти більше про цю співпрацю?

— Коли ми розпочали проєкт усної історії шість років тому, ми зробили 20 транскриптів особистих свідчень жертв геноциду в Сребрениці та надіслали їх до Фонду Шоа. Ви можете знайти їх на їхній платформі. Впродовж останніх п’яти років ми підписали понад 60 меморандумів про взаєморозуміння з різними установами та організаціями в Боснії і Герцеговині, а також в інших країнах.

Сподіваюся, що в майбутньому ми матимемо можливість співпрацювати з установами та організаціями у вашій країні. Організовані групи з України приїжджають сюди, щоб навчитися чомусь із нашого досвіду. Це нелегка робота, але ми маємо великий досвід і можемо ним поділитися.

Дуже важливо документувати все якомога раніше і якомога ретельніше, зберігати фотографії, імена, дати, місця та свідчення. Коли шість років тому ми почали записувати усні свідчення та збирати особисті речі, багато матерів жертв геноциду вже померли. Інші родичі часто не дбають про такі речі. Деякі матері казали мені: “Я пожертвую це музею, бо коли я помру, хтось, мабуть, викине це на смітник”.

Мені подобається ідея, що ваша робота полягає в захисті живих. Що ви вважаєте головною частиною вашої роботи?

— Все, про що я згадував, є дуже важливим. Деякі відвідувачі воліють дивитися історію, інші — читати її. Побачити особисту річ може бути більш вражаючим, ніж переглянути відеосвідчення. Коли ми створюємо тут виставку, ми намагаємося поєднати різні платформи, щоб відвідувачі могли вибирати.

Меморіалізація — це форма опору запереченню та повторенню воєнних злочинів. Сьогодні в Україні ми бачимо знайомі схеми — напади на цивільних, спроби знищити ідентичність та спотворити правду. Справедливість важлива не як помста, а як визнання жертв, правди та відповідальності.

Без правди та відповідальності мир залишається крихким, а історія приречена повторюватися. Без документації справедливість стає майже неможливою. З досвіду Сребрениці я знаю, що докази захищають пам’ять, а пам’ять захищає гідність.

Ви продовжуєте жити цією історією не тільки як людина, яка пережила геноцид та втрату близьких, але і як професійний історик. Ви не маєте перерви, зберігаючи та виставляючи на показ пам’ять тисяч інших тих, хто вижили. Як ви справляєтеся з усім цим жахом? Яка ваша стратегія, щоб жити та рухатися вперед, незважаючи на всі ці заходи та вашу власну травму?

— Вчені, які займаються травмами, кажуть, що якщо ви слухаєте про досвід людей, які страждали під час війни, ці історії стають вашими особистими історіями. У мене є власна історія, і щодня я чую багато історій від інших людей. Кожен день я дізнаюся щось нове про геноцид.

Щиро кажучи, іноді я дуже втомлююся. Але я усвідомлюю, що міг би бути одним із тих людей, які поховані на цьому кладовищі, тому моїм обов’язком як людини, яка вижила, є розповідати історію про геноцид.

У випадку Сребрениці це особливо складно, тому що цей меморіал розташований на території Республіки Сербської. Є люди, які досі кажуть, що ця земля не належить нам, і саме така ідеологія призвела до етнічних чисток, метою яких було вигнати нас з цієї території.

—

Юлія Абібок, Яна Ільків, опубліковано у виданні МІПЛ

Читайте також: 

• На Балканах сьогодні вшановують жертв масових убивств у Сребрениці
• Безкарність злочинів Росії у Сирії призвела до повтору звірячого сценарію і в Україні
• Як мир без справедливості стає з часом пасткою: 30 років Дейтонським угодам
• Лідера боснійських сербів Радована Караджича засуджено до довічного ув’язнення
• ООН - структура, побудована за принципом організованого лицемірства
• Войцех Тохман: "За кожним геноцидом стоять політики й політика. Не існує геноциду без політиків"
• Чи можливий міжнародний трибунал для російських військових злочинів?
• 4 варіанти створення Спеціального трибуналу щодо злочинів Путіна та РФ проти України